ЧОГО НАС ВЧАТЬ ДІТИ

Січень 10, 2018, 12:43 | (0) | Духовність і культура
10c22cafaeaba9b7a3593bac3ae8992bae68ec40

Діти є самі по собі скарбом для людства і для Церкви, тому що вони постійно нагадують нам необхідну умову для того, щоби увійти в Царство Боже: не вважати себе самодостатніми, тільки такими, що потребують допомоги, любові, прощення. І ми всі потребуємо допомоги, любові і прощення!

Діти нагадують нам ще іншу гарну річ: що ми завжди є синами, дітьми. Навіть коли хтось стає дорослим чи стареньким, навіть якщо стає батьком, якщо займає відповідальне становище, під усім цим залишається ідентичність сина, доньки. Ми всі є синами, дітьми. І це завжди нагадує нам, що не ми самі собі дали життя, лише отримали його. Великий дар життя є першим подарунком, який ми отримали. Іноді ми ризикуємо жити так, наче про це забули, наче ми самі є панами власного існування, натомість ми — радикально залежні. Насправді ж, велику радість викликає те, що в кожному віці, у кожній ситуації, у будь-яких суспільних обставинах ми є і залишаємося синами, дітьми. Це найважливіше послання, яке нам переказують діти лише самою своєю присутністю. (…)

Вони передають нам свій спосіб дивитися на світ, свій довірливий і чистий погляд. Дитина має спонтанну довіру до тата і мами. Вона має спонтанну довіру до Бога, Ісуса, Богородиці. Разом з тим, її внутрішній погляд є чистим, ще не викривленим злом, лицемірством, наростами життя, через які кам’яніє серце. Ми знаємо, що діти також мають первородний гріх, також бувають егоїстичними. Але вони зберігають внутрішню чистоту і простоту. Діти не є дипломатами — вони кажуть, що чують, що бачать, безпосередньо. (…)

Діти, у своїй внутрішній простоті, несуть в собі здатність отримувати і проявляти ніжність. Ніжність — це мати серце з тіла, а не кам’яне, як каже Біблія (пор. Єз 36,26). Ніжність є поезією. Це відчувати речі і події, не ставитися до них просто як до об’єктів, лише щоби використати, бо вони стають у пригоді…

Діти мають здатність усміхатися і плакати. Деякі, коли я їх обіймаю, всміхаються. Інші бачать, що я вдягнутий у біле, і думають, що я лікар, який прийшов зробити їм укол, і плачуть… але спонтанно! Такі вже діти: вони посміхаються і плачуть, це дві речі, які у нас, дорослих, часто блокуються, ми вже до них не здатні… Як часто наша посмішка стає картонною, без життя, безрадісною посмішкою, навіть штучною посмішкою, посмішкою паяца. Діти спонтанно посміхаються і спонтанно плачуть. Це завжди залежить від серця, а наше серце часто блокується і втрачає здатність посміхатися, плакати. Отже, діти можуть навчити нас знову посміхатися і плакати. Але ми маємо запитати себе: я посміхаюсь спонтанно, свіжо, з любов’ю чи моя посмішка є штучною? Я все ще іноді плачу чи я вже втратив здатність плакати? Ось два питання — дуже людських, — яких нас вчать діти.

Папа Франциск

Джерело: ugcc.if.ua

Коментарі

Немає коментарів

Залишити коментар

Доступні теги: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>