На базарі жінка продала єврею масло. Ним німці намастили його бороду і примусили продавчиню злизувати

Лютий 13, 2018, 22:06 | (0) | інше новини район
820323_1_w_590_lq

Катерина Меліш 10 років відбувала покарання у таборах Воркути.

Тато їздив на заробітки в Аргентину. Працював у фермера. Першого разу подався, коли мені було 6 років. Я всім казала, що тата забрали "чорні люди". Такими запам'ятались мені чоловіки у плащах, які сідали з ним у потяг. Вдруге тато поїхав у листопаді 1931-го. За місяць народилася моя сестра Марійка. Батько не бачив її майже дев'ять років. Як приїхав, ми його не пізнали. Брат Микола питав маму: "Чого ви чужому хлопові їсти даєте?" "Та то твій тато", – казала мама, а він кричав: "Тато в скрині!" Мали велику скриню, в якій зберігалася батькова фотографія. Коли його не було вдома, часто туди заглядали.

Юлька із "Союзу українок" написала патріотичну листівку. Польська поліція влаштувала облаву. Вона так тікала, що зламала ногу. Але її не схопили. Я мала шпильку у вигляді тризуба. Швидко зарила її під грушкою. Іншим разом поляки арештували маминого брата, мого вуйка, і двоюрідного брата. Спершу вони сиділи в тюрмі в Рогатині, потім їх перевели у Бережани. Вуйко Микола оголосив голодовку. Його відпустили.

 Катерина МЕЛІШ, 94 роки, станична жіночої сітки сільського осередку Організації українських націоналістів. Народилася 9 вересня 1923-го у селі Стратин Рогатинського району Івано-Франківської області у сім’ї Ганни Бойди і Петра Мельника. Мала молодших брата Миколу й сестру Марію. П’ять класів закінчила в місцевій школі. Далі навчалася в ремісничій – у Рогатині. Член ОУН на псевдо ”Хмара”. Пройшла медичний вишкіл у підпіллі. Була станичною у своєму селі. Арештована 20 грудня 1944-го. Засуджена до 10 років виправно-трудових таборів і п’яти років позбавлення громадянських прав. Покарання відбувала у Воркуті, що в Республіці Комі. 1954 року вийшла на волю. 27 серпня 1955-го одружилася з політв’язнем Михайлом Мелішем. Жили в Кемеровській області в Сибіру. Працювали на шахті. 1962-го повернулися у Стратин. Працювала в колгоспі, чоловік – у лісництві. Реабілітована у сер­п­ні 1994-го. Має сина Ігоря, доньку Марію, п’ятеро внуків і стільки ж правнуків. Чоловіка поховала 1983 року. Помер від раку нирок.

Купа людей зійшлися дивитися, як Василя Скібака із села Бабухів судили за антипольські афіші. Під вікном суду стояли його старенький батько, брат і сусіди. Після вироку Василь звернувся до рідних: "Не гризіться так, через рік вийду". І вийшов. Потім був у підпіллі.

Граф Стах Красіцький мав двоповерховий будинок, велику клумбу і розарій. Він часто десь їздив, а його дружина Ядвіга виховувала синів – Анджея і Єжи. Їй помагали няні. Місцеві люди працювали в них прислугою та фірманами, бо граф мав багато коней. Ми, діти, ходили їм полоти грядки. Мали за це 30–50 грошів на день. Коли Польща "розлетілася" під натиском німців, то вони десь виїхали. А люди їхній маєток розібрали. З тої цегли собі побудували хати. А моя сестра кактус принесла – і тішилася.

До війни у Стратині жили багато євреїв, 36 нумерів (будинків. – Країна). Були серед них лікарі, різники, майстри, що ремонтували баняки (каструлі. – Країна). Шийко був кравець, Їдлик гендлював кіньми, Парнас продавав горілку й пиво. Зейлик тримав магазин із мануфактурою, гарні костюми продавав. У Шулима була пекарня. Пік добрий круглий хліб. Клав у кошик і продавав за 30 грошів. Ми, дітиська, брали з дому яйця чи збирали ягоди, і вимінювали на той хліб. Він смакував краще за домашній, бо ж куплений. У Червоного Вабрункула, так його називали по-вуличному, була лазня: гарна, велика. Щоп'ятниці там милися євреї. А я з бабою ходила у ту лазню в суботу. Забиралася на верхню, дев'яту полицю.

Євреї винайняли двоповерхову українську читальню для свого весілля. То була велика подія, люди ходили дивитися. Я ввечері пригнала корову, переодягнулася і теж побігла. Спочатку на площі поставили чотири палі. На них натягнули червоне полотно. Посередині насипали купу сміття, на яке стали молодята. Під час церемонії співали пісні. Потім усі йшли на гостину в читальню. Їли, танцювали. Молода в білій сукенці з вельоном сиділа в куті, а напроти неї стояло дзеркало.

На початку 1940-х почали забирати євреїв. Фрейда принесла сусідці свою лопату, якою всаджувала хліб до печі. Сказала: "Доська, сховай той патик. Як вернуся, то може ще треба буде". Шандля, яку я звала тетою (тіткою. – Країна), привела нам свою козу. Євреїв пошикували у дві шеренги. Наказали співати й махати піднятими руками. Так вели до центру міста. Там почали з них збиткуватися. Ставили на коліна, заставляли співати. Фроїну поголили півбороди. Через деякий час усіх повезли в Рогатин. Розповідали, що їх розстрілювали у ямах під горою Фундуш і заливали вапном.

По місту оголосили: хто з євреїв ходитиме по хатах – розстріляють. Так вчинять і з тими, хто їх прийматиме. Одного дня ми пололи просо в полі біля лісу. Мама сказала: "Йди додому, звари вечерю, а ми з бабою самі далі перейдемо". Тільки дійшла до бука, побачила сиву бороду, що з нього стирчала. Впізнала сусіда Гиршка. Спитав: "Чуєш, а ти маєш хліб?" "Ніц не маю коло себе, – відповіла. – Йдіть у поле, мама має". Він пішов до неї: "Гандзю, дай хліба, Каська казала, що тут є". Мама дала, хоч за це і карали. В Рогатині на базарі жінка продала одному єврею масло. Ним німці намастили його бороду і примусили продавчиню злизувати.

За церквою в Рогатині було гетто. Євреї там мали свої магазини. Хотіла купити білу хустку за 5 злотих, але в гетто просто так не потрапиш. Обійшла кругом, дивлюся – чергують наші хлопці. Знайомий Василь каже: "Чого туди ходиш? Хочеш, щоб тебе німці зловили?" Розказала, чого хочу. Відповів: "Іди в той під'їзд, а я буду тут. Якщо щось – дам тобі знати". Пішла. Євреї показували все, що мали. Але треба була лиш шалянова хустка. Купила і назад вернулася.

Німці влаштовували облави на людей. Раз ми ввечері з двоюрідною сестрою Зонькою йшли на репетицію у читальню. Поруч був великий сад, а в ньому – крива яблунька, на якій ми любили сидіти. Раптом почули, як тарабанить фіра. Зонька блимнула ліхтариком, і німці нас побачили. Ми втекли городами. Тоді багато жінок і дівчат половили. Вивезли на роботи в Німеччину. Багатьох арештували на молочарні, де люди молоко здавали.

Катерина Меліш (праворуч) із двоюрідною сестрою Зонею, 1940 рік
Катерина Меліш (праворуч) із двоюрідною сестрою Зонею, 1940 рік

У нашій хаті два тижні жили четверо німецьких ВІЙСЬКОВИХ. Одного дня наших корів із пасовиська забрали військові. Тим, які у нас квартирували, сказали, що більше молока не питимуть. Вони пішли й відібрали нашу худобу. Один із тих офіцерів мав сина років 9. Зробив березову рамочку і повісив його фото над ліжком. Наймолодший із німців допомагав нам робити січку. Як від'їжджали, то мені побажали щасливого вінка, а брату Миколі – доброї науки.

13 грудня 1943-го в Рогатині німці побили наших хлопців. Люди сходилися дивитися. Я якраз несла лист на пошту, то й собі пішла. Поставили хлопців під мури церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Всіх розстріляли. Поскидали на фіри і десь повезли.

Після Йордану 1944-го мене покликали до лісу. Там уже були дівчата із сусідніх сіл. Спершу було нас 12. Потім двох відпустили додому, бо вони боялися і плакали. Для нас проводили медичні курси. Спали в хатах на присілку. Інструктором був "Лісовий". Одного дня забіг у хату: "Біда, дівчата! Нас обступили. Але нічого, може, лишимося живі". Ми сіли прясти і вишивати, співали "Стоїть дуб зелений". На коні під'їхав якийсь радянський партизан: "Ого, скільки тут дівчат". Відказали, що ми – черниці. Як поїхав, нас одразу перевели у присілок Черемшина. Вчили надавати допомогу пораненим і хворим, використовувати не лише ліки, а й народні засоби. Наприклад, від проносу давати кашу з воском. Тренували фізично. Наказували спускатися у глибокий лісовий рів завширшки метрів 10, глибиною – під 6, і вибиратися з нього. Ще бігали лісом. Було весело. Після місячного навчання складали іспит перед комісією з трьох людей.

Із дівчатами збирали конвалію, грицики, петрів батіг, кропиву, м'яту, ромашку, кульбабу, лопух. Сушили у стодолі, щоб на сонці не згоріло. Висушені трави фасували в пакети. У визначений день приїжджала фіра. Трави везли до лісу. Там їх обробляв Славко, аптекар із Рогатина. Готував ліки для повстанців.

Прийшла в хату до хворих партизанів. Одного, зовсім молодого і красивого, звали Левком. Сидів за будинком. Спитала, що йому треба. "Тільки кулю в лоб, а більше – нічого", – відказав. Господиня розповіла, що в нього венерична хвороба. Лікар "Чабан" на курсах нам казав триматися від таких подалі. Вже потім, коли вернулася з таборів, питала: "Тьотю, а той Левко ще живе?" Вона відповіла: "Він, певне, розстріляний. Наказ був".

У повстанському таборі був лікар "Сан" – старший чоловік, лисий єврей. На мою двоюрідну сестру Зоньку скочила корова, вона невдало впала і вивихнула руку. Ми подалися до лісу. Стійковим назвала пароль і попросила покликати "Сана". Прийшов і вправив руку. Нас перестрів командир "Чорний". Спитав, що тут робимо, бо не можна було так вільно ходити. Кивнула на сестрину руку. Не сварив.

Моєю провідницею була Марійка на псевдо "Чайка". Любилася з повстанцем "Михайлом". Його вбили, а вона лишилася вагітна. Коли її арештували, хлопчика забрала її мати. "Чайка" побачилася із сином вже після таборів.

1944-го на другий день після Миколая в селі почалася облава. Від ранку в нашій хаті сидів військовий. Пізніше прийшли ще. Наказали мені збиратися. Мама дала теплий кожух. Повели до сільради. Допитували. Крутили вуха, доки з них не пішла кров. Привели на очну ставку "Гуса", якого я знала по роботі в підпіллі. Потім повезли в Рогатин, далі – в Івано-Франківськ. Там і судили.

На Воркуту приходили листи.В одному: "Татові зробили операцію", потім – "Тато дуже слабий" і насамкінець: "Тато помер". Йому було 53 роки. То все сталося на початку 1946-го – за кілька місяців після того, як батька і матір примусово виселили в Архангельську область. Після його смерті мама звідти втекла. 1948-го її зловили і дали п'ять років таборів.Коли її судили, моя сестра Марійка саме виходила заміж. Зібрала все, що лишилося після забави, і поїхала на станцію, де стояли потяги із засудженими, щоб мамі те віддати. Але підійти до неї побоялася. Попросила це зробити якусь жінку. Та погодилася.

"Як зійде сонце, буде видно / Побачить сина у сльозах / Побачить сина Україна / Закованого в кайданах", – співав наш конвоїр на вишці на день Божої Матері – 28 серпня. Звали його Василь. Був наш, рогатинський. Не раз нам помагав. Перекидав дівчатам записки з інших бараків.

Дві машини з дівчатами врізалися в потяг, коли поверталися з роботи. Біля колії не було шлагбауму і жодних сигнальних вогнів. Двоє загинули на місці. Вчителька Ніна втратила ноги. Благала врятувати руки, аби мати змогу писати, але не вийшло. Оленці відрізало одну ногу вище коліна – не вижила. Марійка Козубович, дізнавшись, що залишилася без ноги, не хотіла жити. Скоро померла.

За 10 років встигла скрізь попрацювати. Найважчими були шахти. Там покалічила праву ногу. На лісоповалі на мене впала береза. Робила і на цегельному заводі, і в пекарні. Там познайомилася з нашими дівчатами з різних куточків України: Іра була з Дніпропетровська, Марія – з Харківщини, Оля – з Київщини. Подружилася з волинянкою Славкою. З нею та багатьма іншими переписувалася ще донедавна. Повмирали. Хіба я лишилася.

Марта ГАВРИШКО, gazeta.ua.

Коментарі

Немає коментарів

Залишити коментар

Доступні теги: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>