Мирослав Дочинець: «З  України почнеться новий світопорядок»

Жовтень 16, 2016, 17:18 | (0) | інше головне Духовність і культура Майстерня уподобань МОЄ МІСТО новини
img_3932

Коли-небудь доводилось чути афоризм: «Потрібні книги у потрібний час приходять до нас самі незбагненними стежками»?.. Насправді він належить закарпатському письменнику Мирославу Дочинцю і вже встиг запам’ятатися книголюбам. Мені ж вислів трапився значно пізніше, аніж історія, котра підтвердила: випадкових книг й справді не буває. Ці скарбнички мудрості дивним чином самі відшукують душу, що потребує їхньої маленької філософії і відкриваються їй сповна.

Якось, спілкуючись із подругою, несподівано заговорили про «Многії літа. Благії літа» Мирослава  Дочинця, тож попросила її, щоб дала почитати цю книгу. Вир робочих буднів поринув нас обох і обіцянка, на жаль, призабулася. Але знайоме видання, котрому призначено передаватись з рук в руки,  таки «навідалось» до мене, до того ж, з приємним доповненням - автографом автора.

img_3962

У рамках «Опільських  зустрічей», започаткованих ГО «Опілля», відомий письменник, журналіст,  видавець, лауреат Шевченківської премії та  почесний спілчанин цієї громадської організації  М.Дочинець нещодавно відвідав районну книгозбірню. Отож, не могла проґавити шанс поспілкуватися із ним.  Зустріч розпочалась  з вітального слова голови райради  Романа Гринишина, відтак миттєво  перетворилася у теплу розмову давніх друзів, котрих познайомила книга.

Раз по раз тихенько рипали двер й заповнена людьми літературна світлиця, приймала нового слухача. Письменник ділився з ними найсокровеннішим – своїми творами, розповідаючи про їхню історію, мету і користь, а особисті записнички рогатинців  поповнювались новими афоризмами, які надиктовувало творчому серцю саме Небо.

Слухачам відкривалися таємниці «Вічника», «Горянина» і «Світована», а мудрий Андрій Ворон «радив»,  як не загубити себе у цьому бурхливому світі.

Відверто кажучи, моя зустріч із Мирославом Дочинцем розпочалася набагато швидше і за кілька годин спілкування відкрила для себе цю людину, як надзвичайно працьовиту, людяну та щиру. І хоч за плечима автора чимало знакових нагород, його твори  мають великий успіх в Україні та за кордоном, перекладені англійською, російською й навіть планують видати японською, та попри це Мирослав Іванович вражав скромністю та доброзичливістю. Запам’ятався мені своєю простотою і подекуди вийнятковою мовчанкою, що уміла говорити без слів.

Сірий "фольцваґен" наближався до районної бібліотеки, у салоні пахло свіжими книгами. Та їхній автор не квапився розповідати про власні досягнення,  у зрошене дощем вікно він розглядав напівсоненний Рогатин, впускаючи у серце його мудрість й історію.  Сподіваюсь, це інтерв’ю заохотить і вас, дорогі читачі, відкрити для себе талановитого письменника Мирослава Дочинця, а невдовзі  розгорнути одну з його вічних книг.

Людина живе там, де її серце. Ваше - у  рідному Мукачеве. Чим живить цей куточок? 

- Відомо, що люди поділяються на дві категорії: люди дому і люди вітру, мандрівники. Мукачівці в переважній більшості – «домашні», відчуття свого Дому глибоко вкорінене в них. Моє місто має свій особливий дух, його стіни комфортні, благодатні, органічні для мешканців. Я мав можливість залишитися у Львові і Києві, Ужгороді, але серце не обдуриш, воно саме обирає рідний простір.

Колись провів день у Парижі і, крім Нотр Дам, нічого особливо не вразило, а Мукачеве продовжує вражати загадковою внутрішньою мелодикою, застиглим мовчанням вулиць, двориків, мурів і дерев. Це тихий багатоголосий оркестр зі старими нотами, але його легко можна настроїти на свої чутливі регістри.

img_3922

Дочинець-письменник, який він насправді? Що спонукає Вашу душу творити?

- Передусім - спостерігач, слухач, глядач, який спостерігає світ, зокрема, й світ людей. Натхнення, як і настрій, треба заслужити. У мене воно найчастіше приходить під час роботи.  Це стається миттєво, як зблиск, вибух … Мене ніколи не цікавили сюжети – хто, де, як, а, перш за все, - чому? Чому в душі народжується момент істини? Коли людина підіймає очі від землі до неба? Мене іцікавить пошук людиною головного – свого призначення на цій землі.

Що для Вас означає бути вільним у творчості?

– Свобода – це робити те, що ти любиш, знаєш і мати від цього задоволення. Ще  чесність перед собою і відповідальність за те, що робиш,відповідальність перед своєю місією. Внутрішня свобода, гадаю, - найбільша  цінність людини.

Поділіться «рецептом» як написати книгу, щоб її захотілося прочитати за ніч ?

-Всі  гадають, що я пишу легко, бо читається це «легко». Зате творится з ефектом навпаки. Щоб фраза «злетіла», пахла, мала барву й рухалася на папері, доводиться її довго муштрувати, підганяти слова, розташовувати в різних порядках, шукати для них «образні гнізда», де їм буде затишно. Проза – це те ж художнє литво, тільки в слові. Крім того, для мене важливо, щоб текст на сторінці мав ще й свій графічний рисунок, про який говорив Василь Стефаник. Рядки, а отже й думки, повинні «дихати». Тоді це й читатиметься на одному подиху. Справжня книга не та, що розповідає, а та, що слухає серце читача, акумулює позитивну енергію і підносить душу.

Ваші книги запам’ятовуються винятковою мудрістю і  порадами з життя, до яких із них прислухаєтесь особисто?

- Де б ти  не був – ти вдома. Дуже важлива річ. І друга: жити потрібно в радості.

Чи притаманні героям Ваших творів риси рідних Вам людей?

– Не тільки їх, але й частково мої. Наші герої – це невеликою мірою те, що всередині нас, те, чим ми хочемо бути. У Дон Кіхотові, казав Достоєвський, є крихта кожної людини.

Ви починали як журналіст, успішно працювали за фахом, заснували місцеву газету «Новини Мукачева»... Поділіться думкою, якою повинна бути журналістика України майбутнього?

-Володіти публічно словом дуже спокусливо. Це – ілюзія влади, гра амбіцій, самозамилування, можливість чинити суд над обставинами і над людьми. Легко впасти в декоративні чари цього фаху і важко піднестися до суворого професійного служіння істині. Журналісти зараз галасують про свободу слова. А чи достойні вони її, чи готові користуватися зброєю Слова?! Чи вільні їхні душі і уми?! Я, звичайно, не проти вільнодумства і вільнописання, але читаючи наші газети (хоча читаю їх дедалі рідше), починаю думати, що свобода мовчання інколи краща, ніж свобода слова. Журналістика майбутнього бачиться такою, якими будемо і ми: більш цивілізованою, демократичнішою, гуманнішою. Якщо будемо з Європою – матимемо спільні газети й телеканали. Якщо з Росією – відповідно. Менше буде воєн між газетами, журналіст буде вільним у виборі  вигідно продати свою роботу, поширити її по цілому світу. Інформаційний простір перенасичиться. Більшість читатиме (або слухатиме) газети з крихітних комп’ютерів, мобілок чи годинників. Самі ж газети матимуть вигляд дискети завбільшки  з поштову марку. Інтерес до масової інформації втрачатиметься. Натомість розвиватимуться місцеві ЗМІ – в містечках, селах, у наукових закладах, школах, на фірмах. З’являться професійна і  клубна преса, за уподобаннями, світоглядними принципами... Та тотальна реклама й утилітарний характер преси ще більше нівелюватимуть творчу індивідуальність журналіста.

img_3918

Чим подобається робота у  видавництві  «Карпатська вежа»?

-Наше видавництво відрізняється  від інших універсальністю, всеїдністю, бо така доля провінційного книговидання. Ми не відмовляємо нікому, беремося за будь-який наклад і, щоб здешевити книжку, часто поступаємося власним іміджем. Наші автори – і школярі, і вчителі, і пенсіонери. Ще один зручний для небагатих авторів момент – над книгою починаємо працювати з символічним авансом. Виробили власну дуже просту і дієву схему. Автор приносить мінімум грошей. Ми починаємо працювати з рукописом, а за гроші купуємо папір, витратні матеріали і друкуємо бланки, етикетки, буклети– поліграфічну продукцію, котру нам замовляють. Тобто автор рукопису кредитує наші поліграфічні роботи, і його гроші «заробляють». У такий спосіб знижуємо собівартість майбутньої книги до мінімуму. Наше видавництво провінційне, маргінальне. Як би хто не трактував ці поняття, я їх не соромлюся, бо провінція – то благодатна місцина. У Закарпатті з неужгородських видавництв ми одні «випливли» у цих ринкових умовах. Концепція нашого видавництва – видавати в провінції «домашню» книгу (як домашній хліб) – зі своїм смаком та ароматом, щоб при цьому вона була інтелектуальним продуктом і навіть продуктивною силою.

А поза творчістю і роботою у видавництві маєте ще якесь цікаве хобі?

– У мене великий сад – понад сто дерев і кущів. У ньому живуть білки і безліч птахів, ніхто їм не заважає. Є ще став із рибами, яким теж привільно, як у гірському озері. І будиночок,  побудований з дикого каменя та місцевого дерева. Звідси я часто роблю вилазки в ліси і гори. Тут, у світі заповідної природи, й пишу.

img_3929

Часто читачі просять Вас провести екскурсію місцями, згаданими у творах. А особисто у Вас  існує  свій список таких місць?

– Так, люблю  дух  Іспанії – це від «Дон Кіхота». Неймовірно люблю море. Побував уже на семи морях, приміряюся до книги про Магеллана, в експедиції якого був наш земляк із Закарпаття. А ще відкриваю для себе Україну. Воістину це райська земля.

То що ж напророкував Україні мудрий Ворон?

– Так, він, крім усього, мав дар провіщення. Вважав Україну новою Елладою. Казав, що з неї почнеться новий світопорядок, вона стане центром притягання слов’янського, балтійського і турецького світу. Україна почне будувати новий ізраїль  – потужну технократично- мілітаристичну державу. А вибуховий розвиток тут почнеться десь через 5 років. Мабуть, це станеться в результаті зламу олігархічної системи, коли капітал і ресурси почнуть працювати на державу, на народ.

Анна БРЕВСЬКА.

 

Коментарі

Немає коментарів

Залишити коментар

Доступні теги: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>